Содержание журнала

Блог про мої з друзями подорожах Карпатами, а може і не тільки про це, був задуманий давно. Нарешті, після поїздки в Закарпаття, я вирішив записати наші походи у вигляді нуликів і одиничок, або мовою програмного коду. Думаю, що через якийсь час буде приємно згадати, прочитати і подивитися наші походеньки. А може й іншим буде цікаво. До речі, створити блог мене надихнув приклад інших товаришів з інтернет-товариства, розповіді яких, не раз допомагали правильно вибирати маршрути в горах. Загалом - дякую за увагу.

1. МАРМАРОСЬКИМИ АЛЬПАМИ



Частина 1- http://melnykovets.livejournal.com/785.html
Частина 2- http://melnykovets.livejournal.com/1085.html
Частина 3- http://melnykovets.livejournal.com/1447.html
Частина 4- http://melnykovets.livejournal.com/1592.html

2. АФИНИ НА ОВУЛІ



Частина 1 - http://melnykovets.livejournal.com/2256.html
Частина 2 - http://melnykovets.livejournal.com/2367.html

2. Грофа-Паренки



Частина 1 - http://melnykovets.livejournal.com/2772.html
Частина 2 - http://melnykovets.livejournal.com/2816.html
Частина 3 - http://melnykovets.livejournal.com/3303.html

3. Perehinsko listopadowe (польськ.)


4. Perehinsko zimove (польськ.)



5. Кукул-2012



Частина 1 - http://melnykovets.livejournal.com/2012/05/04/
Частина 2 - http://melnykovets.livejournal.com/2012/05/06/

6. Горган




7. Посеред хмар Ігровця

Посеред хмар Ігровця.

Минулої суботи (23.05.2015) відкрив цьогорічний сезон походів Карпатами. Правда, фраза "відкриття сезону"  для мене є досить відносною, оскільки буваю в горах практично що тижня. Але, першу подорож "над хмарами" в 2015 році здійснив тільки тепер. Отож, учасники: мій давній, ще університетський товариш Олег, колишній співробітник, хороший колєга Василь, і,власне, я - "офісний планктон" в області ай-ті технологій, для якого прогулянка ведмежими місцями Карпат є чудовим "релаксом" після нудних і не завжди тверезих (самокритика) службових буднів. Отож, похмурим дощовим ранком наша маленька компанія легковою машиною Олега відправилась в Гуту. 8-30 ранку виходимо на старт.


Перша ціль - полонина "Середня", а далі буде видно. В Олега, після падіння під час швидкісного спуску на лижах, є серйозні проблеми з ногою. Тому вирішено, що визначатись відносно маршруту будем по ходу. Всі вершини гір окутані хмарами.


Тут хтось отаборився. Такий варіант розкладання палатки я бачу вперше.


Плямиста карпатська саламандра. Погода для них сьогодні ідеальна, тому зустрічались ці плазуни, буквально, на
кожному кроці.


Йти дорогюю досить комфортно.


Олег любить багато пити води під час подорожі.


Ліс в тумані.


Ведмежі стежки.


Через дві години після набору висоти появилась надія, що ми "проб'ємо" хмару і вийдемо на сонце.


Так і є - видно вершину г.Середня.


Хмара розсіюється...




Над нами синє небо і хребет г. Ігровець.


Повинен бути хороший урожай чорниць.


На цих висотах весна тільки починається.


Що тут коментувати? "Бедный Йорик...". Ведмідь навіть мешти хлопаки з собою забрав. Лишив тіко вонючі шкарпетки і шапку на згадку.


Через три години після старту підходим до джерела води біля полонини Середня. Отаборюємся на легенький сніданок.


В меню печена на ватрі ковбаса, натуральна кава і по сто грам віскі для сугрева.


Хороша новина! Як я і думав, віскі виявилось дуже помічним для хворої ноги Олега. Вирішуєм здійснити сьогодні сходження на гори Високу та Ігровець і вернутись в Гуту стежкою через полонину Плаєк. Так буде правильно (по фен-шую). А якщо врахувати, що у нас є ще трохи іспанського рому, то ніякі хвороби не можуть бути страшними.
Виходим на полонину Середня.


На поляні зустріли велику групу школярів з Рожнятова.


Цікаво, що з керівником туристів, фізруком, осінню минулого року ми з Олегом познайомились, повертаючись з полонини Плісце. Очевидно, він великий любитель походів Карпатами і прищеплює своє захоплення учням. В мої дитячі роки таким фанатом походів з школярами був Роман Корнилович Свистович - учитель Перегінської середньої школи №1.
З цього місця відкривається прекрасний вид на г. Високу.


Виходимо на траверсну стежку. Долина річки Кузьминець в молоці туману.


Сніг на схилах Високої ще зовсім недавно зійшов, кущі не встигли піднятися і стежка місцями погано прохідна.


По праву сторону океан з хмар.


Позаду гора Середня.


Часто трапляються сніжники.




В сторону Перегінська туман і мряка.


На стежці (райшток).


Далекі вершини.





І...гніздо якогось птаха біля стежки.


Підходим до Матагового хребта.


Закарпатська сторона.


Лавинний жолоб Високої.


В кінці травня приємно умитися снігом.


На заході починають збиратися грозові хмари.


Хребет Ігровця у всій красі.


В районі Канюсяків справжній "хмаропад".




Горган, Овул, Попадя...


Над Ігровцем, поки-що, голубе небо.


Десь там має бути Івано-Франківьк.


Погода, як кажуть гуцули, починає курвитись.


Продовжуєм рух до вершини.




Осмолоду уже накрила гроза.


"Кельтські капища" на вершині.


Фотосесія серед каміння.


Ну хто би сказав, що Василь уже розміняв сьомий десяток віку!?




Турист і Сивулі.


Он звідти ми прийшли.


В районі Сивуль також починається гроза.


Тепер гримає і блискає як позаду, так і попереду. "Обложили демоны...". Залишатись на голому кам'янистому плато стає небезпечно. Необхідно поскоріше спускатись до межі лісу. По дорозі трапляються фортифікаційні укріплення.


Середня і Висока уже далеко позаду.


Нарешті, на локальній вершині "Ріг" нас накриває хмара. Крайовидів нині більше уже не будя.




В лісі серед смерек зупиняємся на обід. Розпалюєм ватру. Приносим в пожертву гуцульським богам трохи іспанського рому.


Як я уже зазначав раніше, віскі і ром дуууже помагають в поході. Вони додають наснаги, настрою,  особливого змісту подорожі!  Мда... щось мене занесло не туди. МІж іншим, дядя Вася, наш з Олегом супутник і товариш, ось уже 45 років, як не брав в рот жодної краплі алкоголю. І почуває себе - дай Бог кожному.
Після перепочинку вирушаємо лісовою стежкою на полонину Плаєк.







Грибні місця.






Мокрі туристи на полонині Плаєк. Звідси до Гути рівно година хотьби.


Зарослі чорниць біля дороги.


В лісі стає зовсім темно.


Барвінок.


Нарешті, о половині сьомої вечора виходимо на точку ранкового старту, тільки з іншої сторони.
Погода "шкаредна". Моросить дощ, але ми майже дома.


І так, коротке резюме. сьогодні ми пройшли 20-25 кілометрів з набором висоти по вертикалі приблизно 1200 метрів.
Непоганий маршрут вихідного дня без зайвого ектріму. Питна вода по ходу присутня постійно, окрім, звичайно, Високої та Ігровця. До речі, дорогу до Гути з Івано-Франківська можна вважати мало що не ідеальною по якості асфальту. Маршрутні автобуси курсують досить часто і регулярно. Успіх походу, звичайно, великою мірою залежить від погоди, але "у природы нет плохой погоды...". Минулою осінню ми з Олегом пройшли точно так само, але на Ігровищі потрапили в такий хмаропад... Картина, як хмари із західної сторони на великій швидкості перекочуються через хребет і, буквально, падають до пінніжжя гори була грандіозною. Таке явище з близька варто побачити. Так що...
Сьогоднішня прогулянка тривала майже 11 годин. Переодягнувшись біля машини, наша кумпанія вирушила до Станіславова - міста.


The END.

Горган

Опісля довгої перерви попробую поновити свої описи прогулянок Карпатами. За декілька років їх набралось не мало. В основному, я ходив одиночні походи, але бувало і з товаришами. Два роки тому назад, 11 травня аби "не пропав даремно" вихідний день, я в черговий раз своїм перевіреним ровером "турист" відправився ранком з Перегінська в Осмолоду. Конкретної мети подорожі не було, збирався визначатись уже по ходу. З мосту через Лімницю  добре проглядались варіанти сходження: Висока, Ігровець, Середня.


За Гриньковим манила вершиною Грофа.


Матагів хребет також здається досить близьким.



Уже перед Осмолодою проглядаються засніжені Паренки.


Оскільки на всіх, вище означених, вершинах я побував, то вирішив цього дня видертись на гору Горган, що поблизу Дарівського лісництва в верхів'ях Лімниці. Свого часу, в далекій молодості, я пробував з дружиною зійти на сей "пік Перемоги". Але тоді наша весільна подорож в дикі Карпати завершилась приблизно на середині сходження. Принцип "умный в гору не пойдет..." для моєї жінки виявився рішаючим в прийнятті рішення. Отож, для мене це буде "папытка набер ту". Погода радує. Видимість ідеальна. Цвітуть дерева. Можливо, ... десь там гуляють ведмеді!


Тут річка Молода.


Тут Лімниця.


Красиве лісництво зі страшною назвою  - РІЗАРНЯ.


Зразу за лісництвом проявилась і мета моеї подорожі - гора Горган з вежою спостереження за газопроводами на вершині.


Через пару кілометрів роздоріжжя. Наліво - потік Бистрик і дорога на Сивулю, направо дорога на Дарів, а мені прямо під кутом 30-40 градусів на Горган. В кущах ховаю ровер, і, тут згадую, що не взяв з собою пустої пляшки на воду. Натрапити на джерело при сходженні було малоймовірно, але не ночувати я ж там збирався. Плювать - кілька годин переб'юся без води. На крайняк в рюкзаку була чвертка коньяку і плитка шоколаду, можна потерпіти.
Поки я возився з ровером і переупаковував рюкзак, мене обігнала невелика група туристів. Я бачив, що йшли вони з Бистрика, а от куди направлялись, не помітив. Можливо, що будуть моїми попутниками. Початок і весь підйом на гору є досить крутим. Рівних участків не трапляється.


Регулярно, через сотню метрів, я до хрипоти в голосі кричав Василюююю!!! Миколоооо!!! Іванеееее!!!. Це у мене типу такий захист від ведмедя, нарватись на якого в цих диких місцях можна запросто. Незабаром я наздогнав і групу туристів, котрі дивились на мене досить зляканими очима. Ну тут зрозуміла ситуація. Глухим лісом йде якийсь вар'ят і на всю глотку кличе якихось микол і василів. Ну Що про такого можна подумати? Я пояснив хлопцям причину своєї голосистості. Львівські студенти, котрі після Сивулі вирішили ще й збігати на Горган, дуже здивувались, що в Карпатах ще водяться ведмеді. "Блажен, кто верует". Дальше пішли уже всі разом. Незабаром в просвітах між деревами стали проглядатись близькі вершини.
Висока.


Нарешті, через півтори години від початку підйому ліс змінився альпійською сосною і відкрилась панорама  в сторону Осмолоди.


По ходу стежки зліва Висока і хребет Ігровця.


З іншої сторони Ялова Клива, Студинець, Великий і Малий Канюсяки, вершина Грофи.


Дальше хребет Паренки.


Оглядаємось назад.



На південному заході г.Овул.


Долина річки Дарів з грандіозними вирубками.



Аж не віриться, що ще зовсім недавно в тих місцях росли ліси, де білі  гриби можна було збирати мішками. За Австрії, Польщі і при совітах (як тут кажуть) в Дарові інженером по лісозаготівлі працював і жив мій дід. Австріяки, поляки і "Кляті москалі" також рубали ліс, але, однозначно, не такими варварськими методами, як це робиться сьогодні.

На півдні проглядається засніжений хребет. Можливо, це Свидовець. Фото проти сонця, тому не якісно.


Довбушанка, Полянський і Grande Сивуля.



Мої попутники молоді хлопаки полізли на вершину вишки.


Драбина там досить надійна, але і висота не маленька. По моїх оцінках метрів 40-50. Я не ризикнув підніматися на саму верхню площадку, а обмежився тільки другим поверхом. Тепер жалію, бо огляд з вершини набагато кращий.
Поряд закинуті господарські вагончики.


На півдні видно гору з цікавою назвою "Кінець Горгану". Як на мене, дивні асоціації у автора такої назви.



Сонце гріло досить сильно, як для початку травня. Від маси вражень і жари хотілось пити. Але води нема. Поблизу не було і снігу, на який я надіявся під час сходження. Хряпнув 100 гр. коньяку, загриз шоколадом, трохи полегчало. Можна було б трохи пройтися стежкою через альпійку в південному напрямі (часу було достатньо), або просто пообідати на вершині, але... без води не вийде. Прийшлось повертатись назад до річки. Львівські хлопці теж вирішили не затримуватись на горі.




Дорога вниз простою не була. Сильний уклон заставляв напрягати ноги. На сусідніх схилах щось курилося схоже на дим. Не думаю, щоб там щось горіло, скоріш за все, від жари просто парувала земля.


Нарешті я біля річки. Забираю ровер, пару сотень метрів до найближчого потоку і ... ще ніколи вода не була такою чистою, холодною і смачною.


Кінець подорожі. Дякую за увагу.

Кукул-2012 (частина-2)

  Ніч минула спокійно. Правда, дув невеликий вітерець і якби випадково розгулялась гроза, то мою китайську легеньку палатку на відкритому місці здуло би однозначно. О 5-50 ранку Петрос освітився цікавими кольорами.



  В половині шостої вже можна було добре розгледіти капличку на вершині.





  Пора вставати. Розпалюю ватру, варю "мівіну" і каву. По сусідству в колибі уже також проснулись два хлопаки і дівчина із Львова. Я познайомився з ними ще вечером минулого дня.



  Допиваю залишки "пожертви гуцульським богам", доїдаю харчі, щоб менше тягнути в рюкзаку. Ватру ретельно залив водою. Фотографую на прощання місце ночівлі. Я в походах рідко зупиняюсь на таких відкритих, але надзвичайно красивих місцях.



  Наближалась 9 година ранку. Підійшли львів'яни. Вони теж вирішили йти в Ворохту, бо з Вороненки транспорт їздить нерегулярно. Сонце гарно підсвічує вершини Петроса і Говерли.





  А ця яма біля дороги, мабуть, від якоїсь авіабомби.



  Фотосесія з моїми новими знайомими.



  Через пів години ми вже були на вершині хребта. Останній погляд в сторону Говерли.



  Нам туди.



  А от так справжні туристи спускаються з гір.





  Знову крокоси.



Дуууже багато крокосів.



  Трапляються і білого кольору.



  Якщо комусь цікаво, то вся ця красота цвіте на полонині Лабеска. Але, кому-куди, а нам в ліс. Дорога промаркована, спуск пологий.





  Не знаю як після дощу, але в суху погоду дорога в ідеальному стані.



  А от і окраїна Ворохти. Від полонини Лабеска йшли майже півтора години.



  Люди садять картоплю. Але чи окуповується ця нелегка праця на глинистій землі?



  Довбушанка здається зовсім поряд.



  А от і саме селище.





  Назустріч нам піднімається багато вело і просто туристів. Всі їдуть і йдуть на Кукул. А ми вниз дорогою до моста.



  Старий австрійський залізничний міст.

  

  Ріка Прут.



  Красива церква.



  На дальньому плані Свидовець.





  Біля 12 дня вийшли на місцевий "Бродвей", де в одному з "генделиків" я нарешті купив собі холодного пива. Залізничний вокзал буп порожнім і прохолодним. Рідко коли пиво видавалось таким смачним. До відправки поїзда залишалось ще майже година, тому львів'яни щоб зекономити час пішли ловити маршрутний автобус, а я залишився. "Дизель" приїхав згідно розкладу. Кінець подорожі.



P.S.
Не знаючи хто читатиме всю цю "галіматью", що я тут наваяв (в основному я пишу для себе і для друзів), хочу зауважити:
а) похід видається легеньким і простим, але все-таки 11 км. по лісових стежках з набором висоти для "пляжників" можуть стати досить непростим випробовуванням і про це потрібно пам'ятати;

б) необхідно розуміти, що успіх такої подорожі і незабутні враження на 99,9 % залежать від погоди. В дощ і туман на Кукулі максимум що можна побачити, то лише свої черевики в болоті;
г) якщо йти на кукульські полонини з ночівлею літом, то треба усвідомлювати, що в нормальні колиби спати вас навряд чи пустять пастухи, ніч прийдеться проводити на віддалі від джерел води, а біля палатки будуть проводити ревізію вівчарські вовкодави.
Але все то дрібниці, порівняно з отриманими враженнями. Щасливих всім подорожей і удачі.

Кукул-2012 (частина-1)

  Відкривати сезон 2012 ще на початку року було намічено походом на Кукул. Може хто не знає – це порівняно невисокий гірський хребет в районі Ворохти, з якого в хорошу погоду побачити красиві краєвиди в сторону Свидовця, Петроса та Говерли. Піднятись туди елементарно просто можуть навіть діти дошкільного віку, бабусі з дідусями та вагітні жінки. Але... мене щось понесло не туди. Прошу вище сказане сприйняти як жарт.



  Зимою йти без спеціального спорядження  в ті місця я не наважився, бо пробивати більше десяти кілометрів по пояс в снігу, то справа, м’яко кажучи, не проста. Початок весни теж не радував погодою, а останні дні квітня стали приємним сюрпризом – сонячно і тепло, з нульовою ймовірністю дощу. Такий момент гріх було не використати. За тиждень до наміченого походу йти збиралось 5 моїх товаришів, але в силу різних обставин в останній день перед поїздкою залишився я один. Проте, відміняти намічену подорож я не міг, оскільки дуже хотілось ковтнути гірського адреналіну, котрий є прекрасним лікарством від нудних і не завжди тверезих буднів офісного життя системного адміністратора (або ж нормальною мовою – компютерщика).
  Отож, зібравши ввечері 28 квітня рюкзак та прихопивши і пляшку “української з перцем” для пожертви гуцульським богам (це, до речі, порада мого віртуального товариша з Москви – Олексія -
 http://alexey-ap.livejournal.com/)
я в половині десятої ранку наступного дня відправився приміським поїздом до станції Вороненко. Маршрут був намічений саме з цього села, а повернутись я збирався уже в Ворохту. Туристів в поїзді було не дуже багато. Це пояснюється тим, що в такий пізній час в гори їздять лише такі «матрацники» як я, а справжні фанати гірського туризму відправляються в походи ще глухої ночі, щоб уже схід сонця зустрічати на маршруті. Але я не є таким «вар’ятом», бо маючи деякий досвід подорожей дуже добре знаю наслідки безсонної ночі на фізичні навантаження і самопочуття наступного дня. Та і запас часу на 10 – кілометрову дистанцію Вороненко – Кукул  у мене був  більш, ніж достатній. Однак, - досить філософії, через три години я зіскочив з підніжки вагону дизель-поїзда на стартову точку свого походу. Зі мною разом сходження на Кукул почали і двоє моїх земляків з Ів-Франківська – молоді хлопець з дівчиною.  Дощу уже майже тиждень не було, а тому сільська дорога знаходилась в ідеальному стані. Піднявшись на кілометр вверх на окраїну села, ми побачили вершини Свидовецького хребта.



  Візуально, там ще можна досить комфортно кататися на лижах. Дальше дорога повернула наліво в ліс і я, залишивши позаду своїх тимчасових супутників, набрав свою звичайну «крейсерську швидкість» щоб поскоріше вийти на першу полонину. Не буду детально розписувати маршрут, тілики зазначу, що збитися з дороги там абсолютно неможливо, підйом не є крутим і, в основному, проходить лісом.



  Через годину від початку сходження вийшов на невелику полонину, де облаштоване непогане місце для відпочинку, щоправда води не знайшов. Настав уже час обіду, але без води... - "не катит", а тому після фотосесії і 10-хвилинного "перекуру" вирушив далі.



  Після входження в ліс зустрівся з білкою, котра щось мені почала "тріщати"при свої проблеми, але позувати для фотографії не захотіла.



  Ще 15 хвилин, і я вийшов на велику полонину з колибою, біля котрої облаштований справжній спортивний майданчик.



  Але... джерела з водою знову не знайшов, а пити хотілось все більше. Зате знайшов поляну з красивими крокусами (по науковому - Шафран Гейфеля).



  Вище по дорозі ще росли підсніжники.



  А ще через 20 хвилин вийшов на велику полонину, де побачив сніг, вершини гір і ... ВОДУ! В такому місці необхідно сфотографуватись, а потім розказувати знайомим, що недавно побував у Швейцарії.



  Тут можна і пообідати, попутно пожертвувавши "гуцульським богам" грам 100 горілки, щоб і дальше тримали хорошу погоду. Все це було успішно і з превеликим задоволенням здійснено.
  В половині четвертої дня я продовжив свій похід за враженнями та адреналіном. Через сотню метрів від привалу вийшов на полонину "Григорівка". Людям, котрі все життя провели в містах та на рівнинах тут рекомендовано спочатку заплющити очі, а потім відкривати їх поступово, щоб не закрутилась голова. Красота  -"неописуємая". Жаль, але фотографії цього не передадуть, треба побачити в живу.







  Вершина хребта Кукул здавалась досить близькою.



  Побувати там сьогодні я був просто зобов'язаний. Дорога весь час траверсує полонини і тільки зрідка заглиблюється в ліс. Дальше тільки фото з невеликими коментаріями.



  Петрос.



  Говерла.


 
Ребра.



  Крокуси в снігу.



  Поляна з крокусами.



  Вершина уже близько.



  Говерла - Брескул - Туркул.



  На Говерлі пікнік і катання на лижах.



  Вершина Кукул.



  В графік неспішного руху я вклався. Було уже рівно 18-00 і необхідність шукати підходяще місце для ночівлі. Повертаюсь назад.



  На цій полонині місце для мене занадто людне (не люблю тусуватися в чужих компаніях).



  До Говерли, Брескула, Пожижевської, Туркула, ... трошки далекувато, та і місити сніг неохота.



  Сюди веде дорога на Ворохту, але це буде вже завтра.



   До Ворохти 4 години ходу?! Однако... на кого ж такий темп розрахований? Ага, догадався, -  на дітей дошкільного віку, бабусь з дідусями та вагітних жінок. Я надіюсь добратися дещо швидше.

 

    Як місце для ночівлі ці колиби непогані, але далекувато до води.



  Заглянув у цю колибу. Ніби непогано: є ліжка, нари з постеленим сіном, буржуйка, трохи дров, але щось "мрачнувато" все то виглядає зсередини.



Эх, была не была! Буду ночувати в палатці. До води 10 метрів, чисте повітря і немає мишей.



  Палатку розклав, ватру розпалив, воду закип'ятив. Тепер можна і принести в жертву гуцульським богам грам 300 "української з перцем".

  Половина десятої ночі. Сонце вже давно зайшло за Петросом. Пора спати.




Продовження тут: http://melnykovets.livejournal.com/2012/05/06/

Perehinsko zimove (польськ.)

В листопаді я опублікував фото околиць Перегінська і наприкінці зазначив, що: "Через кілька місяців, якщо випаде глибокий сніг постараюсь зробити ще фото і викласти для порівняння". Виконую обіцяне.



Фотографував в кінці січня і в другій декаді лютого. Температура повітря спочатку була  -20, а потім близька до нуля градусів і падав невеликий сніг. Знову "головний герой повіствування" - гора Сергів.





Колись в суботу-неділю в таку погоду в цих місцях катались на лижах десятки школярів. Я, особисто, в сімдесятих роках минулого тисячоліття на цих схилах зламав три пари дерев'яних лиж. А тепер - "Компутер енд мобілка - форевер!". Сумно - однако.







Між іншим, як ви думаєте - куди веде ця непогано утоптана дорога. Відповідь - "все дороги ведут к храму" - невірна. Правильно буде - цією дорогою місцеві аборигени крадуть ліс. По снігу дерево легше стягнути в долину до села. Щоправда, того лісу уже майже і не залишилось.



Вигляд на південь в сторону Осмолоди.



А це село Перегінськ.



Піднімаємось дорогою на гору Сергів. На саму вершину підніматись нема сенсу, оскільки там все заросло буковим та смерековим лісом. Дорога проходить через поляну "Мошурина".



Тут знаходиться пам'ятний хрест на руїнах монастиря.



На відстані сотні метрів звідси відкривається красивий вид на південь.



Дальше йти не хотілось. Дорога засипана півметровим снігом, а тому спускаюся вниз.

 

Фото Перегінська з гори Груник.



Гора Котилева.



І на закінчення - г. Сергів під час сходу сонця.



The end.

Perehinsko listopadowe (польськ.)

29-го жовтня, під час суботньо-недільних вакацій у Перегінську, ходив за село збирати шипшину. Прийшовши на місце, пожалів, що не взяв фотоапарат. Кольори пізньої осені змінили облік навколишніх гір з зеленого на барвистий. Попробував познімати телефоном, хоча принципово не визнаю якісними фотографії, зроблені цим “девайсом”. Але, як кажуть, на безриб’ї і рак риба. Однак, уже через тиждень, коли я знову побував у цих місцях (також за шипшиною), зі мною уже був випробуваний багатьма подорожами Сanon-A520. І хоча від холоду підсаджені акумулятори часто виключали фотоапарат, і трансфокатором майже не користувався, мені вдалося зробити декілька знімків непоганої якості. Мої товариші, котрі не раз бували в цих місцях, безумовно впізнають околиці Перегінська, а для всіх інших я розміщу невеличкі коментарі.

Гора Сергів (на польських картах – Serhov).



Її видно, практично, з будь якої точки села. Відома тим, що на початку 15 століття тут функціонував монастир, котрому належали всі навколишні землі. Цитую енциколедію – “В середині XIV ст. Перегінське було загарбане Польським королівством. В 1400 році князь Федір Ольгердович заснував на горі Сергій монастир, якому передав Перегінське з навколишніми землями. … Закріпившись як власник села, монастир поступово закріпачував селян. … Селяни перебували в цілковитій залежності від монастиря. Формально кожен кріпак зберігав право переходу, але фактично він без дозволу монастиря не міг залишити село.”. Тут виходить маленька нестиковка у назві гори, але, я все-таки, схильний більше довіряти автентичним польським мапам. Тепер від монастиря залишились тільки кам’яні розсипи в лісових зарослях і пам’ятний хрест на поляні поряд. В тих місцях малими дітьми ми з товаришами колись шукали скарби,  згодом ходили варити на ватрі картоплю і пити дешеве вино, а вже дорослими жарити шашлики.  Одним словом, місце дуууже популярне.
Фото, зроблене телефоном, але на тиждень раніше і вище.


 
Тут гора Сергів барвистого кольору (на російській мові точне визначення – “пестренькая”).



Гора поряд, Місцева назва - "Хащі".



І ще декілька фото цієї місцевості, зроблені  різними  “девайсами” (маються на увазі фотоапарат і телефон.





Літом в цій місцині теж красиво, але осінь, звичайно, добавила кольорів.



\

Цим грибам морози не страшні. Хто читав Віктора Пелєвіна, просимо до нас на легеньку галюциногенну вечерю (жартую).



Фото в сторону села Ріпне.





 А тут уже вид в сторону Перегінська.





Шишки на смереці.


 
Осінню світловий день короткий. Пора повертатись до хати. З долини починає насуватися густий мокрий туман, котрий цілими днями висить над Івано-Франківськом.  



Останній погляд назад.



Через кілька місяців, якщо випаде глибокий сніг постараюсь зробити ще фото і викласти для порівняння, а поки-що все.
The end.

Грофа-Паренки (частина 3)

На хребет Паренки я виходив всього один раз, коли в кінці літа після відносно невдалого походу за чорницями на Овул, мої товариші з Перегінська порекомендували пошукати їх саме там. Чотири рази цього року я з сідловини між Грофою і Паренками привозив по три літри ягід. До речі, на самому хребті афини теж були, але дуже дрібні. Стежка на Паренки починається від самого притулку і йде спочатку лісом, а згодом виходить на широке поле, де власне, і ростуть плантації чорниць, брусниць, а також малини та інколи білих грибів.



Між іншим, в тридцяті роки, за Польщі тут водилося ще і багато ведмедів (про це розказував мені батько), але тепер при тій масі народу, що тут ходить, така зустріч малоймовірна. З виходом на полонину в південну сторону відкриваються гарні краєвиди.





Дехто з моїх товаришів, котрі до цього моменту ніколи не бували в Карпатах,  в таких місцях пропонують залишитися – поселитися назавжди. На ці пропозиції я завжди відповідаю, що по справжньому оцінити життя в високогір'ї можна після двох-трьох днів дощової погоди, коли температура літом опускається майже до нуля, а про теплу квартиру і гарячий душ можна тільки мріяти.



Після кілометру відносно рівної дороги полониною починається крутіший підйом на Паренки. Стежка, прорубана (пропиляна) в непрохідному жерепі.



З набором висоти, невидима до цих пір, виростає Грофа.



На півночі спостерігаємо гору Молода і залисини свіжих вирубок лісів.



А он там – “путь домой”.



Хоча, відносно останньої фрази - то не зовсім вірно . Через Паренки – Попадю -  верх Чорної Ріки є вихід на Закарпаття до Синевіру. Ще трохи зусиль, і з вершини хребта вже можна глянути на закарпатські гори. Можливо я помиляюсь, але прямо по курсу Негровець і Стримба.



Верх Паренок дуже подібний до хребта Ігровець, але менший за розміром. Символічна вершина.



На горизонті Висока, Ігровець, Сивуля.



Між-іншим, в цих місцях можна знайти карпатський женьшень – джинджуру, але для пошуків потрібно залазити в леличі (жереп). Зазначу також, що з питною водою в тутешніх Горганах досить сутужно і найближче джерело знаходиться біля притулку Плісце. Після фотосесії спускаємось тим же маршрутом. Мало не забув викласти фото великої Попаді. Щоб не попутати, вказую на неї вершиною сухої смереки.



Дорога до Осмолоди займає менше часу, але тим туристам, котрі розраховують на рейсові буси потрібно чітко знати розклад руху, бо можна і залишитись тут ночувати. На закінчення розповіді викладаю ще декілька подорожніх фотографій. Це - наслідки лавини.



“Інопланетна тварюка”.



Канюсяк з Осмолоди.



Лімниця в Ангелові.




І, нарешті, дім Фродо Торбінса ("Володар Перстнів").



THE END.

Грофа-Паренки (частина 2)

Туристичний притулок  “Плісце” побудовано в зручному місці біля розвилки маршрутів на Грофу і Паренки.





Як правило, тут завжди є постояльці. Хатина добротна, двохповерхова з пічкою. Внутрішній інтер’єр можна оцінити по  цих фото.





Присутні також невеликі запаси харчів і різних побутових дрібниць, котрі залишають туристи, що повертаються додому. А от залишеного бухла я так ні разу і не спостерігав, хоча тут бувають досить гучні гулянки.  Біля притулку є джерело з чистою і холодною водою.  До вершини Грофи звідси менше години ходу. Під час підйому починають відкриватися гарні краєвиди а сторону витоків Лімниці, та хребта Паренки.



Якщо нема бажання відпочивати біля притулку, то можна зупинитись тут.



З набором висоти сусідні Паренки розгортаються у всій красі. Хребет може виглядати так.



Або от так.



 Підходимо до вершини.



Тут потрібно зазначити, що під час минулорічних сходжень мені “щастило” потрапляти в погодні умови, що характеризуються фразою “повна ж…”. А от цього року в мою тут присутність тільки 1-го травня було туманно і падав невеликий сніг. З вершини Грофи добре видно хребет Ігровця, Сивулю.



В районі Осмолоди почалася гроза.



 А он і ущелина з поваленими після лавини деревами.





Північну сторону затягнуло хмарами, тому фотографувати гору Молода нема можливості. Гроза наближалась і мені прийшлось швидко спускатись на Плісце. До притулку підійшов вчасно. Сфотографував сині хмари, ну і, звичайно, “себя любимого”.





Перечікувати грозу на другому поверху хатини досить приємно, а особливо коли при собі є чвертка коньяку і закуска. Зазначу, що як я вже писав, даний репортаж є своєрідним збірником подорожей в ці місця на протязі кількох місяців і тому на фото можна спостерігати різні погодні умови і пори року.

Продовження тут: http://melnykovets.livejournal.com/3303.html

Грофа-Паренки

Мене інколи запитують про маршрут простенького походу вихідного дня в Карпати, або ж “матрас-тур”. Рекомендувати можна сходження на Явірник, Хом’як, Синяк і навіть Говерлу в хорошу погоду літом. Але для любителів побувати в малолюдних місцях з первозданною природою найкращим варіантом можна вважати подорож з села Осмолода на гору Грофа або хребет Паренки. Оскільки на протязі весни-осені 2011 року мені довелося побувати в тих місцях 6 разів, то попробую фоторепортажем описати особливості такого походу.
Їхати в Осмолоду можна своїм транспортом , якщо не жаль машини через неймовірне бездоріжжя, або маршрутним автобусом, що відправляється з Калуша 3 рази в день. Перший варіант має перевагу в мобільності і незалежності від часу прибуття-відправлення, а другий хороший тим, що ходова вашого “залізного коня” не відчує всієї принадності півметрових ям прямо посеред асфальту. Я до місця призначення завжди добираюся третім способом – велосипедом. З точки зору швидкості, мобільності, зручності пересування і фінансової економії – одні переваги. Відправляюся в Осмолоду завжди з Перегінська, де розташована батьківська хата. Відстань в 30 км., як правило, можна здолати за 2 години, якщо нема сильного зустрічного вітру. В Перегінську, з моста через Лімницю відкривається чудовий вид на хребет Ігровця і гору Високу.



Дальше їдемо через села Небилів, Сливки і Ясень, з якого уже можна бачити мету подорожі – вершини Грофи і Паренки.



Якщо до пам’ятника Вагилевичу в Ясені ще дорога більш-менш ще нормальна, то потім починається справжнє екстрім-шоу з вибоїнами на кожному кроці. Асфальтове покриття вщент розбите дощами, морозами, повенями, лісовозами, землетрусами, вулканами, атомними бомбами і т.д. і т.п. Як на мене, краще б там асфальту взагалі би не було. На тій частині шляху я з легкістю обганяв ровером автомобілі, котрі не знали в яку сторону протикнутись щоб не потрапити колесом в яму.



Таким чином, минуючи села Гриньків і Кузьминець наближаємось до Осмолоди.



Колись це був досить велелюдний населений пункт збору лісорубів, грибників-ягідників, туристів etc… Тепер гуртожитки, в яких жили роботяги стоять з вибитими вікнами, а про колишню славу центру лісорозробок нагадує тільки облізлий пам’ятник “хлопаки з бензопилою”.



Розтягнули також і знамениту вузькоколійну дорогу, побудовану ще австрійцями, що слугувала і полякам і “совітам”, а от незалежній Україні пригодилась тільки у вигляді стовпів для парканів та арматури. Якби таке (чисто теоретично) трапилось в часи Іосифа Вісаріоновича, то до “сонячного Магадану” рубати шпали для нової колії відправили би цілий регіон, а от у нас крайніх не знайшли. Тільки дивно, що не приплели до цього злочину Лазаренка з Тимошенчихою, котрі, як відомо, відповідають за ВСЕ. Але не буду політизувати розповідь. За Осмолодою їдемо (ідемо) мимо будки з шлагбаумом, яка в сезон збору грибів служить хорошим пунктом для того щоб “бомбити фраєрів” з приватними авто на предмет “рекреаційного збору’ десятки (або хто скільки дасть) гривень.



З пішохідних або велотуристів грошей поки-що не “стріляють”, хоча і “нет предела совершенству”. На покращення ж рекреаційної ситуації в цьому регіоні останні роки трудяться з десяток бригад, котрі нещадно вирубують ліс, посаджений ще за радянської влади, натомість залишаючи пустирі на схилах гір. Цим вони планомірно готують базу для майбутніх руйнівних повеней і зсувів, але то мало кого хвилює, бо гроші – понад усе. “За совітів” теж рубали - старожили цих місць пам’ятають вислів Сталіна “странэ нужэн лэс!”, але ж і садили новий. В школах викладали предмет «лісове господарство», була маса лісорозсадників - шкілок (невелика ділянка з родючим пухким ґрунтом, призначена переважно для висівання дрібного насіння деревних та кущових рослин), обробляти які допомагали і місцеві школярі. Одним словом був якийсь порядок. Ну а тепер – “закон – тайга, медведь – порядок”, незалежність твою мать! Але, щось я знову повів не в тему…Так от, переправляємось металевим мостом через річку Молоду і на розвилці повертаємо направо. Дорога “покращується” – замість убитого асфальту під колесами велосипеда появляється різнокаліберний щебінь, хаотично насипаний самозвалами і вирівняний колесами лісовозів. Такого шляху – кілометрів два до ще однієї розвилки за мостом через потічок Котелець, вздовж котрого і треба рухатись аж до підйому на полонину Плісце.



Дорога досить комфортна, хоча підйом в гору для ровера "турист" стає вже більш напряжним. Місцями приходиться вести його вручну. Зразу після повороту спостерігаємо свіжі вирубки. Десь тут в уже неіснуючому лісі я з товаришами два роки тому назад відпочивав під розлогими смереками, а тепер…



Шлях пролягає між вершинами Канюсяків (ліворуч) та Кінь Гроховецький. На початку осені в цих місцях можна збирати гриби, як, між-іншим, практично і скрізь в околицях Осмолоди.



Рухаючись таким чином кілометрів 4 приходимо до місця, де їздова дорога раптово переходить у слабо прохідну стежку. Чому? – пояснює дана табличка.



У 2009 році тут зійшла лавина, котра зсунула потрощені уламки смерек в ущелину на потічок і  дорогу.



Велосипед приходиться залишати в кущах біля дороги. Одного разу в цьому місці я несподівано побачив залишеними також і 4 джипи з квадроциклом, котрим видно хотіли виїхати на Грофу.  Але тут і пішки пролазити важкувато між уламками дерев, хоча за останні три роки стежку вже добряче утоптали. Через 200-300 метрів проходу ущелиною з гори по праву сторону в Котелець стікає досить потужний потічок. З цього місця в хорошу погоду можна побачити вершину Грофи.



Метрів через 20 стежка різко повертає наліво через потік і далі приблизно кілометр рухаємось вже лівою стороною Котельця аж до початку підйому на полонину Плісце. Оріентиром слугує пам’ятний хрест українським повстанцям і таблиця ландшафтного заказника  “Грофа”. Збитися з дороги тут практично неможливо, весь маршрут ретельно промаркований. Сходження до туристичного притулку займає хвилин 20 часу без особливого напруження сил. Смерековим лісом підніматися вгору комфортно і неважко (хоча це як для кого).



Поступово стежка виводить з лісу на відкритий простір і можна знову спостерігати Канюсяки  та інші навколишні вершини.





Продовження тут:  http://melnykovets.livejournal.com/2816.html